Всесвіт очима «Вояджерів»

Програма «Вояджер» з дослідження далеких планет Сонячної системи – одна з найбільших космічних програм XX століття, яка подарувала світу величезну кількість відкриттів і знімків газових гігантів, а також їх супутників.

В рамках цієї місії вчені відправили в космос два апарати: «Вояджер-1» і «Вояджер-2» у вересні і серпні 1977, відповідно. Першим інженери NASA запустили «Вояджер-2», а через 16 днів його близнюка – «Вояджер-1». Нумерацію зондів зробили за часом їх очікуваного прибуття до Юпітера і Сатурну. Шлях «Вояджера-2» до цих планет був довший, але така траєкторія польоту дозволяла зонду відвідати Уран і Нептун.

Знімок «Вояджера-2», отриманий 25 червня 1979 року зі відстані 12 млн. км

На фотографії видно південну півкулю Юпітера і супутник газового гіганта Іо – один з чотирьох галілеєвих супутників, який розташований на планеті ближче всіх.

Завдяки «Вояджер» вчені дізналися, що магнітосфера Юпітера здебільшого формується плазмою маленького Іо; магнітосфера вбирає себе газоподібні речовини, які викидаються в результаті вивержень вулканів на поверхні Іо. Більш «важкі» продукти виверження, такі як сірка, залишаються на поверхні супутника, а «легкі», наприклад, кисень, піднімаються вгору і розсіюються в космосі, утворюючи на орбіті газовий тор. Елементи цього тора ловить магнітне поле Юпітера, потім вони «надувають» магнітосферу газового гіганта і збільшують її розмір практично вдвічі.

«Вояджер-2» виявив, що магнітосфера Юпітера може сягати аж до орбіти Сатурна, що робить її найбільшою з усіх планетних магнітосфер Сонячної системи.

Мозаїка поверхні Іо, складена зі знімків, зроблених «Вояджером-1» під час прольоту повз супутника на відстані 20 тис. км. Тут зображені вулканічні рівнини.

У 1979 році «Вояджер-1» пролетів повз Іо і зробив серію знімків супутника. На фотографіях вчені побачили різнокольоровий краєвид, позбавлений ударних кратерів, це наштовхнуло астрономів на думку, що поверхня місяця газового гіганта геологічно молода. Також фахівці помітили, що на поверхні Іо переважають гладкі рівнини, усипані горами вище Евересту, а також дивні ями, заповнені незрозумілою речовиною, трохи пізніше з’ясувалося, що це потоки лави. Детальний аналіз знімків показав, що Іо – вулканічний світ; за оцінками вчених, там знаходиться близько 400 активних вулканів.

На цьому знімку, зробленому «Вояджером-1» в листопаді 1980 року з відстані 435 тис. км, показана щільна атмосферна серпанок супутника Сатурна Титана.

Прилади зонда показали, що Титан оповитий серпанком, який зливається з шаром хмар над північним полюсом супутника і повністю закриває поверхню. Під час зближення з Титаном, зонд виявив, що у цього місяця є атмосфера, більш щільна, ніж у Землі.

Місяць газового гіганта залишалася для вчених таємницею доти, поки її не відвідали «Вояджери». Апарати з’ясували діаметр Енцелада – майже 500 км, дізналися, що рельєф поверхні супутника дуже різноманітний: на Енцеладі є як області з великою кількістю кратерів, так і практично без ударних утворень. Трохи пізніше фахівці припустили, що області без кратерів насправді не є такими, з плином часу ударні утворення на них заповнюються матеріалом, який викидається в результаті геологічної активності.

На знімку Енцелад – один із сімдесяти двох супутників Сатурна. Це фото 1981 року зробив «Вояджер-2» з відстані 112 тис. км.

Крім того, прилади зондів показали, що орбіта супутника проходить по досить вузькій і щільній області E-кільця Сатурна, а значить, кільце може складатися з речовини, що викидається з поверхні Енцелада.

Завдяки даним станції вчені відкрили два нових кільця. У результаті число відомих кілець планети збільшилося до одинадцяти. Перші дев’ять в 1977 році відкрив американський астроном Джеймс Елліот, а в 2003 році ще два виявив телескоп «Хаббл». На 2021 рік відомо про тринадцять кільцях, що оточують Уран.

У 1986 році зонд «Вояджер-2» сфотографував систему кілець Урана. На фото показані дев’ять перших кілець, які виглядають як темні лінії на тлі яскравих хмар планети. Найбільш помітно кільце Епсілон, на знімку воно справа; у лівій частині ледь помітні три кільця, їх позначають просто цифрами 4, 5 і 6.

У 2016 році, аналізуючи архівні дані «Вояджера-2», вчені виявили два раніше невідомих супутника Урана, загальне число місяців планети-гіганта збільшилася до двадцяти дев’яти.

Останнім космічним тілом, яке зустрілося на шляху «Вояджера-2», був Нептун. Зонд досліджував атмосферу планети, її магнітосферу і зробив кілька знімків газового гіганта.

У 1989 році зонд сфотографував два явища в атмосфері Нептуна: Малу та Велику Темні Плями. На думку вчених, ці об’єкти є антициклонами. Навколо плям можуть дути сильні вітри, швидкість яких, за деякими даними, може перевищувати швидкість звуку.

У 1994 році «Хаббл» спробував сфотографувати плями, проте виявилося, що вони зникли. Зараз фахівці спостерігають за новою гігантською плямою в атмосфері Нептуна, яка з’явилася недавно – Північною Великою Темною Плямою.

Згідно з сайтом NASA, на 2021 рік «Вояджер-1» і «Вояджер-2» перебувають від Землі на відстані 22 і 19 млрд. км, відповідно, в міжзоряному середовищі, і до сих пір працюють справно, продовжують передавати наукові дані. Варто відзначити, що апарати ще не покинули межі Сонячної системи, яка, як припускають астрономи, закінчується за межами Хмари Оорта – гіпотетичної області в просторі, джерела довгоперіодичних комет. Ніхто точно не може сказати, де насправді закінчується Хмара Оорта, деякі вважають, що воно тягнеться на трильйони кілометрів. «Вояджер-1» – найдальший від Землі рукотворний об’єкт.


Джерело: Северный маяк
Переклад: Kurai
Фото: NASA/JPL

Рейтинг читателей
[Всего: 1 Средний: 5]

Добавить комментарий

0
Web Design BangladeshWeb Design BangladeshMymensingh