Це просто магія. Як живуть сучасні українські відьми і травниці

Час для читання: 28 хвилин

В українському суспільстві з давніх часів зберігся обережний інтерес до напівзаборонених тем — відьмацтва та магії.

Спеціальний кореспондент Радіо НВ Богдан Амосов зустрівся з сучасними українськими відьмами і травницями, щоб знайти відповіді та розвіяти міфи про їхнє життя.

Частина I. Історія

“Ходить по хатi, ходить та й погляда на свої глечики, горщики, кухлики, де з усякого звiра i з усякої гадини є молоко, що вона з них понадоювала, перевертаючись до кожної матки усе рiзно, щоб не жахались i давались доїтись. А усi тiї глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли деяке на полицi, iнше на миснику, було й на припiчку, було й на самiй печi; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло пiд лавкою та край помийницi. Пiд полом лежали усякi трави i корiння: мнята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякi реп’яхи, куряча слiпота та й багато дечого. На полу на подушках лежав кiт муруговатий та усатий, i тiльки йому й дiла, що їв та спав та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки i озветься”, — так описував хату конотопської відьми Явдохи харківський письменник Григорій Квітка-Основ’яненко.

Історії про відьом українці переповідають століттями. Згідно із фольклором, це жінки, які доять чужих корів, приймають вдома нечисть, уміють перевтілюватися у тварин та літають на побутових предметах — хто у ступі, хто на колоді, а хто на мітлі.

При цьому мало не в кожному селі завжди жила та, кого вважали відьмою або чаклункою. Її могли зневажати, обминати її хату, але ніколи не гребували її допомогою. Що таке відьмацтво? Це просто фольклор, справжні чари або може щось зовсім інше? Я поцікавився у історика-екскурсовода Тетяни Адамус:

— Найдавніша [в Україні] згадка про жінку, яку спалили на вогнищі (у літописі не сказано, що це саме відьма, але швидше за все її спалили саме як відьму) — це коханка галицького князя Ярослава Осмомисла. І це 1180 рік, якщо не помиляюся, це час Київської Русі. Їй закидали, зокрема, що князь живе з нею, а не з законною дружиною, що вона, можливо, [його] приворожила. І взагалі, кара спалення дуже жорстока і її, як правило, застосовували до єретиків у Європі чи до відьом.

Українська магія давніша і менш організована, ніж чаклунство, яке практикували у Європі, розповідає Адамус. У той час, як у Європі практикувалися цілі магічні вчення та діяли закриті ордени, українське відьомство було ближче до простого народного язичництва. Водночас і такого переслідування чаклунок, як у Європі, в Україні не було.

Полювання на відьом, яке влаштовувала інквізиція на Заході, стало ідіомою, яка навіть в XXI столітті часто згадується як політичний термін. Що ж до України, то документів, які могли б повністю пролити світло на стосунки українських відьом із суспільством і законом, також недостатньо, вказує історик:

— У нас далеко не всі документи дійшли до наших днів. У той момент, коли спостерігається пік переслідування відьом — у XVII столітті, в нас взагалі дуже мало справ про це. І це породжує дуже популярний міф, що в нас відьом дуже любили. В нас їх не любили, у нас їх так само боялися, як і всюди. Але в нас було, звичайно, дуже багато своїх знахарок, яких також могли звинуватити, що вони відьми, якщо раптом коні в селі почнуть дохнути. І таких знахарок було дуже багато, такі вірування — вони були поширені.

Ілюстративне фото / Фото: Joanna Kosinska / Unsplash

Як і в Європі, на українських землях у Середньовіччі існувала “карна стаття” за відьомство, хоча самі суди застосовували її нечасто. По відношенню до відьом українці частіше любили влаштувати самосуд, тож якщо в селі почала вимирати худоба або поля накривала посуха, в першу чергу з вилами та смолоскипами йшли до хат тих жінок, які займалися окультними практиками.

— Аналогічно приблизно таке саме було в Англії, — тобто переслідували власні ж сусіди. І тут, звичайно, якщо одна баба посварилася з другою, то вони вже можуть одна на одну казати, що та відьма. Це не завжди доходило до суду, але знову-таки в першу чергу попадали повитухи — вони зналися на магічних практиках, вони були відомі як знахарки, вони лікували, вони приймали дітей. І якщо щось не так, це перші, кого звинувачували: повитухи, знахарі, ворожбити.

Хоча українська відьма могла потрапити і під суд. Частіше за все тому, що певними своїми магічними діями нанесли шкоду іншим людям, розповідає Тетяна Адамус:

— Я особисто мала справу із судовими матеріалами з Наддніпрянщини, Чернігівщини, Харківщини, Західної України. Суди не цікавилися дуже сильно, чим та відьма займалася — тут більше йшлося про те, що вона вчинила якусь шкоду. Могли розслідувати, що вона застосовувала, і вже з цього можна було робити висновок, які практики були найпопулярнішими.

За часів Великого Князівства Литовського українці використовували те саме противідьомське законодавство, що і в Німеччині. Норми саксонських правил проникли сюди через Литовські статути та Магдебурзьке право.

— Але часто [українські судді] вносили якісь свої корективи: могли замінити смертну кару побиттям, наприклад (кат був дуже дорогим, це банально було не вигідно), або зважити на якісь більш поблажливіші обставини. Тобто наші судді дуже вільно послуговувалися цим правом. Стаття була, але я не сказала б, що чітко дотримувалися букви закону.

Тож образ відьми у фольклорі і відьми у історичних документах, що збереглися до наших днів, — поняття дещо різні. Звичайно, чарівні сили пробралися і в літературу. Найяскравіше вони відображені у Миколи Гоголя. Він, хоча і спирався на народні оповідки, поєднував у своїх містичних творах сказання з власною вигадкою:

— Гоголь, наприклад, описуючи Панночку у Вії, зробив таку дуже “збірну солянку”. І, наприклад, для дослідників було дуже велике питання, — а де він взяв цього Вія? Це могли бути більш древні язичницькі уявлення, трошки свого придумав — трошки взяв з народу. Так чи інакше, там не все вигадка, а дуже багато народних уявлень, які оформлені в авторський сюжет.

Я поговорив із співзасновницею київського відьма-бару Лиса гора Олесею Остаф’євою. Жінка відзначає:

— Гоголь казав, що у Києві жінки відьми. Якщо вона стоїть торгує чимось на базарі, то це сто відсотків відьма.

“Из города Киева, из города Змиева, я взял не жену, а колдунью…” — писав поет Микола Гумільов про свою дружину Анну Ахматову, яка провела у Києві студентські роки. Дійсно, про те, що Київ — відьомське місто, ми чули не один раз. Які на те підстави? Чи дійсно українська столиця відьомська? Хто тут займається окультними практиками? Можливо, мені вдасться знайти справжню відьму і поспілкуватися з нею?

Ілюстративне фото / Фото: Tikkho Maciel Unsplash

Олеся Остаф’єва розповідає, що в українській столиці дійсно доволі тривалий час були сильними язичницькі традиції:

— Кияни святкували Новий рік не 1 січня, а 1 вересня. Навіть після наказу Петра I на Подолі ще 300 років святкували 1 вересня. І першого вересня обряджували не ялинку, а чортополох. Брали великий чортополох, як правило, на Замковій горі, на Лисій. І це було свято, яке чоловіки святкували окремо від жінок — у жінок були свої відьомські свята.

Натомість екскурсовод Тетяна Адамус вважає, що окреме поняття “київських відьом” з точки зору історії дещо перебільшене і що київське відьомство як таке від загальноукраїнського не надто й відрізняється.

— Мені не траплялося такого, що київські відьми були якісь дуже особливі. Матеріалів по київським відьмам чомусь взагалі було дуже мало. Я більше помітила таку цікаву річ, що навіть у переказах і навіть у судових матеріалах мені трапилося в одній справі про те, що Київ якесь особливе місце і Лиса гора якась особлива — то в це вірили не люди, які жили в Києві, а люди, які жили в регіонах. Тобто, якщо ми беремо, наприклад, те саме XVII століття (особливо [його]), більшість населення живе на Західній Україні: Волинь, Галичина. Наддніпрянщина значною мірою була незаселена через татарські набіги. Київ — це таке невеличке містечко на краю Дикого поля, тому, наприклад, для жителів Кременця, де хороший суд і навіть кат свій є, для них, що “відьма літала кудись — аж до Києва”, це говорить навіть не про те, що в Києві якісь дуже хороші відьми, а що Київ — це дуже далеко.

Мабуть, першим, хто описав київських відьом у літературі, був журналіст та письменник Орест Сомов. Його книга під назвою Київські відьми вийшла 1833 року — ще до того, як світ побачив гоголівський Вій.

“Молодые ведьмы с безумным, неистовым смехом и взвизгиваньем, как пьяные бабы на веселье, плясали горлицу и метелицу с косматыми водяными, у которых образины на два пальца покрыты были тиной; резвые, шаловливые русалки носились в дудочке с упырями, на которых и посмотреть было страшно”, — писав він у своїй книзі.

Однак сьогодні найбільш відьомським містом є не Київ і не Конотоп, а маленьке містечко Тетіїв, розташоване глибоко у Київській області. Доїхати до нього непросто — у місті є залізнична станція, але на ній поїзди зупиняються лише двічі на добу (та й те — не пасажирські).

На місці сьогоднішнього Тетієва колись стояло язичницьке містечко Тимошня, яке було зруйновано татаро-монголами. Воно відбудовувалося, але час від часу численні повстання і війни призводили до багатьох смертей. Казали, що від початку XX століття Тетіїв вподобали відьми. Мовляв, сюди, на Панську гору, виходили чарівниці для здійснення своїх обрядів.

Місцеві мешканці весь час знали, що живуть поруч із відьмами, а вся країна отримала підтвердження цьому в XXI столітті. 2013 року у Тетієві сталася засуха — не в Україні, не в Київській області, а саме в Тетієві. В той час, як в усіх навколишніх містах та селах лила злива, Тетіїв залишався сухісіньким.

Ілюстративне фото / Фото: Dominik Lange / Unsplash

Місцеве населення звинуватило у своїй біді тетіївських відьом — мовляв, кілька жінок, що мешкають на Панській горі, позалазили на дахи своїх хат і розмахують трусами, відганяючи від міста дощові хмари.

Тетіївці навіть домоглися, аби на Панську гору приїхала міліція, щоб розібратися з лихими чаклунками. Яким же було здивування правоохоронців, коли, приїхавши на вказане місце, вони дійсно побачили описану тетіївцями картину.

Скласти протокол працівники міліції не змогли, бо формально розмахування трусами, хай навіть і на даху власної хати, не є правопорушенням. Утім білизну в них все ж таки забрали і навіть спалили, а після цього, ніби за чарівним помахом, у Тетієві пішов дощ.

Місцева влада постійно працює, враховуючи специфіку цього місця з дурною славою. Поліція пам’ятає всі відьомські дати — Івана Купала, Вальпургієву ніч та інші — і в цей час працює у посиленому режимі. Коли-не-коли — та й схопить дівчину, яка ходить голяка. Хоча на самій Панській горі тетіївські відьми збираються зрідка, а свої ритуальні шабаші влаштовують на полі поза містом.

Частина II. Лиса гора

«Прости меня и как можно скорее забудь. Я тебя покидаю навек. Не ищи меня, это бесполезно. Я стала ведьмой от горя и бедствий, поразивших меня. Мне пора. Прощай. Маргарита», — цей лист написала булгаковська Маргарита своєму чоловікові, намастившись чарівними кремом та пізнавши чарівну силу, а після цього схопила щітку для підлоги, осідлала її, вистрибнула у вікно і полетіла геть на Лису гору. Цю Лису гору, за однією з версій, Булгаков списав саме з київської.

— Більшість дослідників кажуть, що Лиса гора, на яку літала Маргарита перед балом Воланда, це була гора в Києві на Лівому березі — на місці, де зараз метро Чернігівська, ринок Юність. Нібито саме там була ця гора, — розповідає співзасновниця відьма-бару Лиса гора Олеся Остаф’єва.

Таких гір ще сто років тому в українській столиці було більше десяти, однак до сьогоднішніх часів достояли лише чотири. Ці містичні пагорби поглинуло місто, і багато з них були зрівняні з землею або забудовані.

— Київ мав Магдебурзьке право, і в нас не переслідували відьом, у нас їх дуже поважали, — каже Остаф’єва. — Але вони не могли об’єднуватися в свій цех, як були цеховики певних ремесл.

— Не було профспілки?

— Так. Відьомська профспілка не була дозволена. А спілкуватися потрібно було, тому що були дні, коли треба було збирати трави. Потрібні були ці збори для того, щоб молодих дівчат навчати традиціям, передавати свої знання. І вони збиралися на лисих горах. На Лисій горі було багато трав, в певні дні місячної активності вони були найбільш цілющі, і треба було всім разом збирати ці трави.

Втім, збирати трави в межах міста було заборонено, тож відьми ходили на лисі гори за межі міста.

З Олесею Остаф’євою я зустрівся у відьма-барі Лиса гора, який вона заснувала разом зі своїми подругами. Концепт закладу крутиться навколо відьмацької тематики: при вході – “паркінг” для мітел, вазони з цілющими травами та чорний кіт, а важкі дерев’яні двері, які Олеся відкриває старим ключем, оповиває плющ. Ми спускаємося по сходах у підвал, де розташований бар:

Інтер’єр відьма-бару Лиса гора / Фото: Богдан Амосов / Радіо НВ

— Якщо бачите, ось там є арка — там у нас лежала книжка Булгакова. Більше року тому в нас сталася пожежа, спрацювала пожежна сигналізація. Я живу на Лівому березі, і поки доїхала, тут все було в диму. Вогонь був тільки в цій арці, але вже перекидався на сходи. Ми з поліцейськими загасили той вогонь. І там була картина, були засушені трави-квіти, були шкатулки — все згоріло… Там було кілька книжок — все згоріло, а Булгаков не згорів (трохи обкладинка поздувалася, але книга ціла). Ми тепер жартуємо, що рукописи дійсно не горять. І в цій книзі в нас є цитати з Майстра і Маргарити, які звучать, як передбачення. І люди приходять, першою справою <…> тягнуть собі передбачення.

Окрім як скуштувати автентичне меню — борщ з кропиви, трав’яні чаї та ритуальні коктейлі, — тут можна взяти участь у справжніх відьомських обрядах, календар яких ведуть люди, що знаються на чаклунстві.

— У нас дуже активний бар, на барі постійно сидять гості. І бармен може визначити, чи є порча, чи немає: ставиться склянка води, людина отримує в руки сірники і один за одним підпалює, кидає в воду, і якщо вони зависли в воді нагорі, то значить, все добре. А якщо сірники потонули, то значить, є порча. Після цього людина випиває з різних боків трохи цю воду, виходить на вулицю і виливає. <…> Ми беремо свята наших пращурів, які святкувалися до християнства. Ми беремо скандинавську традицію, кельтські, віканнські – все, що є в магічних традиціях, культурах, ми беремо ці свята. Дуже часто вони перекладаються між собою. Наприклад, на початку лютого є свято Імболк — це така північна традиція, — а у нас є Громниця. І вони за обрядами, за віруваннями, за традиціями народів дуже схожі, і коріння в них спільне, але по-різному називаються. Ми зводимо ці свята, відслідковуємо місячний календар, проводимо окремі ритуали на повний місяць, на новий місяць.

Рух місяця та календар фаз перебувають під пильною увагою жіноцтва, адже в окультних ученнях чоловіка символізує Сонце, а жінку — Місяць. А згідно з українською традицією, особливі стосунки з місяцем були у відьомства. Вважалося, що відьми виходять ночами у довгих білих сорочках із розпущеними косами, закривають нічне світило — і починається буря.

У Карпатах же вірили, що відьми полювали на місяць, хапали його, впивалися в нього зубами і з’їдали повністю, лишаючи тільки кров, аби він міг потім відновитися. Згадайте, до речі, гоголівську Солоху, для якої місяць з неба вкрав чорт.

— Як правило, на місячне затемнення є ритуали з планування, бажання можна замовляти. В силу того, що ми в центрі міста, тут активний трафік, ми в деяких моментах обмежені і робимо це тут, [в барі]. Як правило, це з водою, з дзеркалом, і з плануванням можна замовляти бажання.

Співзасновниці відьма-бару Лиса гора Олеся Остаф’єва (ліворуч) і Надія Омельченко / Фото: Відьма-бар Лиса Гора via Facebook

При цьому грань між барними розвагами і справжнім чаклунством доволі умовна. Олеся розповідає, що під час створення бару його засновниці мали на меті якомога ближче підійти до справжніх відьомських традицій і відмовитися від бутафорських декорацій. Декор закладу замовлений у справжніх чарівниць, чаї збирає травниця, яка знається на своїй справі, а самі ритуали проводяться за багатовіковими традиціями.

— На Вальпургієву ніч всі гості піднімаються о 12-й ночі, ми йдемо в сквер навпроти нас і висаджуємо дерево – “дерево, живи!” (ми зранку купуємо молоде дерево з корінням, воно стоїть тут, в барі). У нас купа різнокольорових стрічок; гості приходять, загадують бажання, зав’язують стрічки на дереві, і о 12-й ночі ми висаджуємо це дерево, всі гості кидають землю під коріння.

Відвідувачки бару — здебільшого дівчата, і дехто з них дійсно займається магією професійно. Магічна та потойбічна тематика настільки припала киянами до душі, що Олеся Остаф’єва навіть ризикнула влаштувати в одному зі столичних клубів неподалік від Андріївського узвозу та будинку Булгакова справжній бал Воланда.

— У нас було більше 500 людей — злетілися на бал…

— І жінки були голі?

— Були. Серйозно. Це було 31 жовтня, було досить холодно, але до десятка голих жінок було. Я була просто в захваті від того, як люди підійшли до обрання костюмів. Я шукала хлопцю смокінг… Де вони знайшли стільки? Знайшли і циліндри, дуже красиво були люди одягнені. Дуже серйозно вони підійшли до цього питання. Я зрозуміла, що киянам не вистачає такого карнавалу для дорослих. Є можливість, є бажання, є гроші придбати цей костюм, але немає куди в цьому піти, аби на тебе [з подивом] не дивилися, не показували пальцем.

Зв’язатися з чарівницями і дійсно не так вже й просто — хтось від усіх ховається, хтось не спілкується з пресою. Мені пощастило зустрітися з Альоною Райдою, яка називає себе художницею-чарівницею:

Художниця-чарівниця Альона Райда / Фото: Alona Raida via Facebook

— Якщо мене питають “ви справжня відьма?”, я кажу: “Нє! Не справжня”. Якщо людина в цьому розбирається, якщо вона в цій темі, вона питати не буде, вона вже побачить якісь знаки, символи. Якщо мене питають з якоюсь підковиркою, з якимось приколом, я теж відповідаю з приколом: “Ні, це фольклор, це фантазія, всього-навсього фольклор, нічого такого немає”.

Втім, Альона розповіла мені, як ще з дитинства відчувала у собі певну особливу силу. Описати це словами чарівниці було складно. Альона переконана, що певні навички вона отримала спадково:

— Я з дитинства багато сприймала, в мене світогляд був розширений. Але я не знала, що це щось індивідуальне, я не знала, що у людей це рідкість. Я, мабуть, з цих людей-індиго кінця 70-80-х, про яких було багато написано, що вони якісь особливі. Я дійсно з дитинства відчувала, що в мене якась відмінність є. Тобто це якась впевненість у своїй винятковості. Але як це проявилося? Якщо зараз копнути глибше — питання роду, по сім’ї, — то дійсно, це могло бути в мене по сім’ї, тому що у мене в роду багато старожилів, є козацький рід. Прабабку боялися на селі, тому що вона вміла багато чого робити. А що робити? Ну, читала старі церковні книжки; грамотна жінка, яка вміє читати церковні псалтирі — це вже наганяло страху. Це вже наганяло страху. Причому вона ходила по поминках, по похоронах і так далі. І багато бабусь, серед яких я виросла, вони якось мене виховували і щось мені передавали. Наче так, якщо запитати, то словами не розкажеш. Це якісь символи, якісь сакральні знання, які передаються і у вишивках, і в готуванні, і в оповідках, і у співі. Хоч я сама не співаю, але я була в цій атмосфері і таким чином сприйняла, можливо, трохи більше тонкого світу, і щось мені передалося спадково.

Коли Альона зрозуміла свою силу, то почала зустрічати й інших чарівниць. Відьом, чарівників, мольфарів та магів Альона називає людьми сили. Хтось із них тримається відлюдником, а хтось об’єднується в так звані ковени, або в шабаші.

— Мені почали зустрічатися люди, які почали мене посвячувати. І взагалі, мені дуже пощастило, що мені траплялося багато вчителів, магів, які знаються [на цьому]. Я потрапляла в закриті спільноти. Розповім по секрету, що одна з них була справжнім орденом, який я відвідувала і мала навіть посвяту. І [були] якісь дійсно відьомські ковени, які дійсно існують, але ти в них просто так не потрапиш. Як і колись Баба Яга не пускала Іванка-дурника просто так до себе в хату. Йому треба було дійти по лісу, через якісь хащі, небезпеки, а вона там з куща спостерігає за ним, як він з цим бореться. Якщо він достойний, якщо він випробування проходить, він доходить до неї, вона з ним хоча б поздоровкається, почне трохи діалог. Ну і так само неофітів, які хочуть знати про щось сакральне, спершу не пускають.

Жінка запевняє, що в Києві більшість тих, кого вона називає “людьми сили”, заочно знайомі.

— Я більш тусувалася зі слов’янськими чарівницями, там це називається жіноцтво, дівич-вечори, коли славлення йдуть якомусь богу. Вони виходять на пагорби та славлять богів. Коли я намалювала колоду Слов’янські боги, інформація [була] готова, вона зібрана, і мені треба було йти наступне щось робити. Тому я не змогла залишитися, як би мені це не подобалося, в цьому слов’янському егрегорі (а це вже енергетичний егрегор). Я взяла, що могла, обмінялася і пішла далі. Це теж якесь бачення людини, — коли людина сили бачить таку ж саму, це якось підсвідомо, на вібраціях, ми самі притягуємся. З віком це стає трошки дивно, чарівно, але ми всі маги, і так складається, що ми стікаємося в одні річки.

Як розповідає Альона, у кожного мага своя сила — хтось знається на таро, хтось на рунах, хтось на травах, хтось на мінералах.

Картини Альони Райди / Фото: Богдан Амосов / Радіо НВ

— Я винаходжу нові інструменти, більшості з них не існувало до цього. Я пригадую щось, щось збираю. В мене розум збирає звідусіль, що чую, потім воно [в голові] по поличках складається і з цього виходить якийсь продукт. Наприклад, колоди карт: перша моя колода карт — це руни; я відмалювала колоду карт (два роки малювала), я проживала кожну руну по-чесному, я жила в цих енергіях, поки вона мені не являлася. Вона мені повинна проявитися на полотні — тоді я наношу фарби, зафарбовую, тоді це буде образ. Або я чекаю, коли це зі мною трапиться. У мене такий стиль малювання, інакше я не роблю.

Шукаючи відьом, я натрапив на певну кількість профілів у Фейсбуці: це рунологи, тарологи, езотерики і навіть психологи. Всі пишуть, що в своїй роботі використовують певні надприродні практики, а клієнтів шукають через соцмережі (точніше, клієнти знаходять їх самостійно). З кимось жінки зустрічаються особисто, а з кимось навіть працюють на відстані, використовуючи той-таки Інтернет та соцмережі.

Втім, магічна праця вийшла на національний рівень, діставшись телебачення. Ворожки, екстрасенси та езотерики набули популярності на початку 90-х — вони “зцілювали” на відстані та приймали дзвінки людей в прямому ефірі. Виглядало вражаюче, але вельми сумнівно. Нині ж популярною є ціла програма, де випробовують силу ворожок і чаклунів.

Щоправда, мені неодноразово доводилося чути, що реаліті-шоу не таке вже й “реаліті”, а для чарівників нерідко пишуть сценарії, за якими вони мають “творити магію”. Разом з тим, у таких телешоу беруть участь не актори, а дійсно ті, хто вивчає окультні науки. І хоча ставлення магічної спільноти до такого виду розваг скептичне, дехто дійсно використовує шанс потрапити до телебачення. Художниця-чарівниця Альона розповідає:

— Туди ідуть, якщо хочуть пропіаритися, щоб його показали по телевізору. Достатньо пари передач — просто собі як рекламу зробити. І тоді вони через соцмережі вже збирають клієнтів.

— Але ж там так само справжні чарівники?

— Так. Вони можуть так само бути справжніми, але вони беруть участь у цій клоунаді. Це неприємно може бути. У мене є знайомі, для яких це взагалі не їхнє. Але ми ж не можемо манною небесною харчуватися, не впаде ж вона з неба. Якщо у людини така діяльність, їй треба якось себе заявити, аби був якийсь прибуток, клієнтська база. Вони себе показали, і люди, які близькі вібраційно, відчули, що ця людина може допомогти, вони знайдуться у соцмережах і будуть працювати. А щодо цінності для соціуму від цієї програми — я думаю, що тільки шкода. І [люди потім] дійсно думають, що там “піу-піу-піу”, так і робиться.

Вдома у Альони Райди / Фото: Богдан Амосов / Радіо НВ

— Як в Гаррі Поттері.

— Так! І так й очікують, що я прийду, карти розкладу і всю правду розповім — “все, що було і що буде”. Але воно ж так не робиться.

Частина III. Травниця

“Кое-где начали поговаривать старухи, особливо когда выпивали где-нибудь на веселой сходке лишнее, что Солоха точно ведьма; что парубок Кизяколупенко видел у нее сзади хвост величиною не более бабьего веретена; что она еще в позапрошлый четверг черною кошкою перебежала дорогу; что к попадье раз прибежала свинья, закричала петухом, надела на голову шапку отца Кондрата и убежала назад”, — описував свою відьму Солоху Микола Гоголь у Ночі перед Різдвом. Як і більшість героїв своєї Диканьки, письменник списав її з українського фольклору.

Дійсно, саме відьом в деяких селах називали “солохами”. Гоголівська героїня хоча й не вельми симпатична, але зваблива, хитра і лицемірна; наче не страшна, але й не беззахисна. Одним словом — чарівна. Згадуючи гоголівську Солоху і її стосунки з чортом, запитую у чарівниці Альони про чорну магію:

— Якщо у Солохи вистачає особистої сили (знову-таки, ми говоримо про ту силу, яку не можна пояснити, вона є — і все), у Солохи повно магічної сили, вона тітка здорова, дородна, весела. Чорт не може їй нашкодити, бо вона з ним на короткій нозі. Це нижчі духи, якими вона може керувати. Хто читав Кастанеду про “союзників”, може трошки провести паралелі. Магію можна описати в різних книжках: Гоголь описав по-своєму — чорт і Солоха; Кастанеда — донья Соледад і союзники; але сенс один і той самий — є нижчі духи і є маги, які можуть з ними контактувати. А неофіт може від того постраждати, тому Баба Яга його в ліс одразу не пускає, а перевіряє, чи зможе він пройти, чи ні; гідний він цього, вистачає в нього особистої сили чи ні. <…> Я бачу чорне і біле у вібраціях. Чорна магія може бути позитивна, тому що це магія землі, енергії землі, з якої ми зроблені. Наші тіла зроблені з землі. В алхімії кожен колір мав свій символ. Чорне — це гниття, це той досвід, який ми отримуємо в матеріальному світі. Якщо це досвід, наприклад, негативний, правильно його трансформувати — це і є та чорна магія, яка може принести користь. Чорнобог, який в Наві найголовніший — хазяїн-Чорнобог, — він теж так само шанований бог, як і Білобог. У нього почесна місія і обов’язок відсікати старе і руйнувати те, що непотрібно, що віджило.

“Підзаряджатися” відьми ходять у “місця сили” — про такі ліси, галявини чи пагорби можна знайти інформацію у ЗМІ. Однак є й такі місця, знання про які передають з вуст у вуста самі чарівники, або ж вони знаходять ці місцини самостійно. Інформацію про них не знайде ніхто, крім тих, хто вміє відчувати, розповідає Альона:

— Я бачу більше кольорів, я відчуваю енергетику, вібрації, коли вона змінюється. Коли я знаходжуся на місці сили, мені не треба говорити, що це місце сили — я відчуваю ці вібрації, я бачу кольори трошки по-іншому. Як це можна пояснити? Наприклад, якщо ви йдете по лісу і раптом бачите, що змінюється звук, він стає або приглушеним, або більш тихим, якась аномалія може бути навкруги. Можливо, там більше жаб, ніж зазвичай; ніде немає — а там багато. Чи якісь злітаються комахи, чи, наприклад, кругом квітки, а ніде немає, — тобто якісь відмінності. Вони тонкі. Спочатку ти їх бачиш, потім починаєш їх відчувати. <…> Таким чином я знайшла сакральне місце в Голосіївському лісі — Ліс волхвів, де по легенді, коли прийшов Володимир із кров’ю і мечем насаджувати нову релігію, волхви зібралися в лісі й увійшли в медитацію з питанням, що їм робити. І була їм відповідь: нічого з цим вже не зробиш, цей період має пройти, але ви повернетеся пізніше, через дві тисячі років; ваші душі повинні завмерти, зачекати. Дехто з них перетворився на дерево, і в Голосіївському лісі саме це місце наче мене тягнуло.

Інша дівчина — Алла — травниця. Вона збирає трави з самого дитинства. Секрети травництва їй передала бабуся, і вже в 15 років дівчина знала, яка рослина від чого допомагає.

Ілюстративне фото / Фото: Miranda Wipperfurth / Unsplash

— Насправді, раніше люди не розуміли, що відьми можуть бути як хороші, так і погані. Якщо вважалося, що у тебе є якийсь дар, і ти користуєшся ним у добрий бік, але ти не такий як всі, то тебе починали, відповідно, виганяти. Але треба розібратися: є відьми хороші, а є погані. Є відьми, які начебто нічого поганого не роблять, але випивають просто з тебе енергію. Завдяки цій енергії вони продовжують далі собі життя. А пити вони можуть по-різному. Можеш їхати в метро, таке є насправді…

— І хтось на тебе дивиться…

— І ти розумієш, що це не погляд нормальної людини. Можливо, звичайні люди цього не розуміють.

Дівчина запевняє, що травники не займаються чаклунством, але вона чула про відьом:

— Якщо ви хочете почути щодо відьом — так, вони є. І, повірте, їх дуже багато навіть серед нас. Травники більше відносяться до мольфарів. Мольфари — вони не чаклуни і не відьми; мольфар лікує травами, у нього є певний дар — так само, як і у травників, але не кожен хоче про це говорити. <…> Ми травники. [Бабуся] мене брала з собою на заготовки і всьому, відповідно, відразу вчила. По полях, по горищах — так, як збираються трави. Траву збираєш в полі, сушиш її на горищі (тому що сушарки траву не сприймають, ми псуємо траву, вона втрачає властивості). Відповідно, вона сушиться на горищі.

Знайти справжнього травника, мабуть, ще складніше, ніж справжню відьму. Алла не розповсюджує про себе інформацію, не рекламує себе, і навіть на нашу зустріч погодилася не одразу. Травниця скептично ставиться до тих, хто рекламує свої послуги і не вірить у щирість намірів допомогти людині. Натомість про правдивого знавця трав люди завжди переповідають самі:

— Хороший травник, він навіть в Інтернеті не дає рекламу, йому це не треба, і не розклеює оголошення на стовпах. «Травник, лікую і руками, і ногами — всім, чим хочеш», — ні. Насправді травники не люблять афішувати [себе]. «Я читав в Інтернеті, одному допомогло — значить, допоможе і мені», а ти намагаєшся донести, що не кожна трава допоможе різним людям, тобто ще тобі не довіряють.

Збирати трави — це справжнє давнє мистецтво, і Алла свої вміння тримає у секреті. Мені вона відкрила лише деякі особливості своєї роботи. Незважаючи на те, що дівчина живе в столиці, у пошуках рослин вона виїжджає далеко від Києва, бо місто сильно забруднене.

— Треба збирати там, де вони чисті. А чиста трава там, де живуть лелеки. Там, де лелек немає, відповідно, зона брудна. Черкаська область у нас дуже хороша, там радіації немає. Є трави, які збираються вдень. Є особливі трави, які збираються вночі. <…> Є Черкаська, Полтавська область — там ми їх збираємо. Трава збирається тоді, коли вона цвіте (буває, на повний місяць — це велика наука), починаючи з травня і закінчуючи вереснем. Трав дуже багато — більше двох тисяч видів.

— Можна сказати, що ви катаєтеся…

— Скрізь…

— Усе літо?

— По всій Україні.

Ілюстративне фото / Фото: Allie Dearie / Unsplash

Знайшовши місце, Алла налаштовує себе на відповідний лад:

— Коли я заходжу в поле, я, навпаки, відчуваю приплив якийсь енергії, причому божевільної. Мені хочеться всім допомагати, любити… У місті, звичайно, важко без цього навколишнього світу. Коли ти свою роботу робиш з добротою, з любов’ю, то і результат величезний. Ясна річ, що ти не просто взяв траву і віддав. Ясна річ, що є люди, за яких ти читаєш молитви. Є люди, за яких ти просиш, щоб їм допомогло, їх треба підтримувати, тому що, на жаль, у нас немає віри у краще. У кожного першого-другого можна запитати — він не бачить нічого ні хорошого, ні доброго.

Зберігання і сушіння лікарських трав — така сама непроста наука, як і збирання. Рослини потребують постійного догляду та уваги:

— Треба прийти додому, траву зав’язати в пучечки. Ці пучечки треба розвісити на горищі і дні три-чотири по п’ять-шість разів на день її треба перевертати. Щоб вона не запріла, щоб вона не пересохла, її треба вчасно прибрати. У сезон дощів траву збирати не можна, тому що вона не висохне, у неї не буде всіх властивостей, які віддає квітка, яка квітне і відкривається на сонці.

Будучи представницею нетрадиційної медицини, Алла в жодному разі не заперечує важливість традиційної і радить своїм клієнтам пити трави паралельно з проходженням основного лікарського курсу.

— У мене є клієнтка (це постійна клієнтка), у неї була щитовидка збільшена, вона сиділа дуже довго на гормонах. У нас як лікують щитовидку? Як тільки щитовидка з’являється, її садять на гормони. Вона приймала [трави] два з половиною роки, щоб був результат. Відповідно, щитовидка прийшла в норму, вузли позникали, її зняли з гормонів.

Нетрадиційне самолікування може бути таким же згубним, як і самолікування аптечними ліками. До того ж трави впливають на кожну людину індивідуально, і те, що може допомогти одному пацієнту, навряд чи допоможе іншому.

— Щоб людині допомогти, щоб її лікувати, її треба побачити. Тільки коли подивишся на людину, поспілкуєшся з нею, можна робити якісь висновки. Тоді можна зрозуміти, як можна їй допомогти. У нас запису немає — є телефони, вони дзвонять, ми домовляємося про зустріч, ми зустрічаємося. Кожну траву я розписую, кожна травинка підписана, щоб людина знала, що вона приймає (шарлатанства абсолютно ніякого немає), і вона, відповідно, приймає. Якщо вона приймає так, як я розписую, так, як слід, якщо сама собі людина не бреше, тоді лікування виходить. Тому що люди можуть взяти, покласти вдома і не приймати, тоді трава, відповідно, не допомагає. <…> Як трава лікує? Це накопичувальна дія. У неї немає такого, що два дні п’ємо, тиждень не п’ємо — і ми вже лікуємося. Її треба пити постійно.

Алла розповідає, що коли виходить на поле, вже приблизно розуміє, з якими проблемами будуть звертатися люди цьогоріч. Травниця помітила, що найбільше квітнуть саме ті рослини, які будуть допомагати від хвороб, на які будуть скаржитися люди.

Ілюстративне фото / Фото: Tamara Menzi / Unsplash

Найчастіше до неї приходять з проблемами шлунково-кишкового тракту. Вдавалося навіть зупинити онкологічні недуги. При цьому Алла не користується знеболювальними травами, оскільки всі рослини, що мають знеболювальні властивості, є отруйними:

— Отруйним у нас що вважається? Болиголов, аконіт у нас вважається отруйним. Можна людині дати, вона зробить настоянку, і не зрозуміло, скільки вип’є її. З метою її безпеки я цим не користуюся — є купа інших трав, які це замінюють. Наші дії які? Якщо брати онкологію, насамперед це зупиняється, потім — розсмоктується. Але це не менше, ніж рік-півтора. Але ще хочу сказати: скільки людині доля написала, — стільки вона і проживе.

Отже, ми не знайшли відповіді на те, чи дійсно існували особливі київські відьми, але знаємо, що нині в столиці живуть жінки, які займаються чарівництвом. Не побували на шабаші, але побували у барі, де справляють містичні ритуали. І я не знаю, чи дійсно “всі жінки відьми”, але щось магічне в людях час від часу можна зустріти. Хтось кличе це природною інтуїцією, а хтось — магічними чарами.


Джерело: nv.ua
Текст: Богдан Амосов / Радіо НВ

Рейтинг читателей
[Всего: 1 Средний: 5]

Добавить комментарий

0
Web Design BangladeshWeb Design BangladeshMymensingh